Едуард Зарубін: «Я досі не можу пояснити, навіщо й чому таке варварське ведення війни!»
Едуард Зарубін – лікар-уролог, мешканець м. Маріуполь. Перші хвилини вторгнення російської федерації він сприйняв як ще одне загострення у триваючому збройному конфлікті на сході України. Як мешканець кварталу Східний, розташованому на самій окраїні, неподалік лінії оборони міста, й через те обізнаний як б’ють різні види артилерії, Едуард тоді по самим звукам визначив, що стріляють з чогось важкого, набагато більшого калібру, ніж заборонені мінськими домовленостями 120-ті міномети. Стріляли зі східного напрямку, з тимчасово окупованих територій. Перший обстріл через годину-дві закінчився, й усі члени його родини були впевнені, що все незабаром минеться, як минувся трагічний обстріл кварталу у 2015 році.
Втім обстріли околиці міста стали постійними, й вся родина Зарубіних переїхала до квартири знайомого у самому центрі Маріуполя, біля площі Свободи. На новому місці родина прожила два тижні – до виїзду з міста. Едуард разом з сином щодня ходили до волонтерського хабу, в якому маріупольці гуртувалися для допомоги одне одному.
Спочатку Едуард вивозив з Лівого берега людей з інвалідністю, які через бойові дії залишилися без догляду близьких:
«Я перевозив лежачих людей. Мені давали завдання, адреси, телефон вже не працював. Я їхав по адресі. Я знаходив хворих в жахливому стані. Я сам лікар, я ходив по домам, 25 років в мене практики. Іноді я заходив й жахався просто, в яких умовах були оці інваліди, за якими вже ніхто не доглядає… Я привозив їм їжу, або на прохання родичів вивозив їх на Правий берег, оскільки на Лівому березі ставало все сумніше й сумніше… Так було доти в мене не закінчилося пальне».
Потім Едуард разом з сином сортували медикаменти, формували замовлення на ліки, які потім волонтери розвозили по дворам й видавали містянам, бо аптеки в місті не працювали.
Коли обстріли наблизилися до волонтерського хабу, в нього почали приходити поранені.
«Все відбувалося за наростаючою… – описує тодішню ситуацію Едуард. – Почали залітати снаряди. Почали люди приходити прямо закривавлені. Ми у волонтерському центрі організували перев’язувальну. Провели світло, зробили відносно чисті умови. Поставили перев’язувальний матеріал, антисептики… Знайшли шовний матеріал. Був один хлопець, ветеринар, в нього виявилися й голки, й нитки, й скальпелі… В принципі інструмент – що для тварин, що для людей – він однаковий. Ми все простерилізували як могли, й зашивали, перев’язували [поранених] прямо в волонтерському центрі. Тому що до нас люди приходили щойно після обстрілу – брудні, в пилу, обірвані…»
Протистояли гуманітарній катастрофі у Маріуполі не тільки волонтери. Едуард пригадує багатьох людей – комунальників, поліцейських, які щоденною героїчною роботою намагалися зробити Маріуполь хоча б умовно придатним для життя:
«Люди, які здійснювали подвиги у Маріуполі – це поліція, це міськводоканал, який щодня, незалежно від обстрілів, вранці та ввечері привозив гігантські цистерни з водою… Черги були кілометри по два людей, яким роздавалася ця вода… Тому люди й вижили, завдячуючи цій воді».
Досить швидко стала відверто жахливою ситуація із наданням медичної допомоги населенню. На початку березня Едуард разом з сином відвідали маріупольську лікарню, оскільки в сина заболів зуб. Стоматолога в лікарні не було, поранених та хворих цивільних приймав військовий хірург, який був у змозі тільки видалити зуба, на що син не погодився. Прямо у коридорі, на підлозі лежали поранені містяни – всюди кров, крики…
Маріуполь, березень 2022 року, кабінет медичного центру 3-D Гастро” після обстрілу, автор фото: Едуард Зарубін
З 9 березня почалися авіаційні удари по місту. Літаки літали дуже швидко та низько, вибір цілей Едуардові залишився незрозумілим, адже вони прицільно били по лікарням, школам, драмтеатру та басейну «Нептун», де ховалися від обстрілів жінки та діти, а також великим перехрестям, де могли бути люди. Атаки на ці об’єкти були постійними й вірогідно умисними, бо Едуард Зарубін підкреслює – він бачив, як в одні й ті самі місця боєприпаси влучали по кілька разів:
«Я раніше був впевнений, що бомби ніколи не падають в те саме місце двічі, але я помилявся, як виявилося».
Від влучання авіабомби у багатоповерхівку одразу зносило три верхні поверхи, починалися сильні пожежі, які комунальні служби міста навіть не намагалися гасити через безперервні обстріли. Житлові будинки палали наче свічки, приватні автівки у дворах горіли постійно. Від падіння авіабомби можна було загинути виключно через дію вибухової хвилі, саме так загинув знайомий Едуарда – з такою силою його підкинуло та вдарило об стіну.
Але навіть в таких умовах маріупольські комунальники намагалися зберегти роботу лікарень, які продовжували надавати допомогу мешканцям міста:
«Транспорт не працював, транспорт був повністю спалений в Маріуполі… Проте люди, що відповідали за транспорт в місті, вони до останнього розвозили дизель по лікарням. Тому що дизель був потрібний дуже, аби було хоча б якесь світло, аби можна було оперувати людей, адже поступали люди десятками по лікарням…».
Вже коли родині Зарубіних вдалося виїхати з Маріуполя, Едуард дізнався, що дизпаливо в місті закінчилося, лікарні перестали працювати й хворі почали помирати.
Підсумовуючи свій кількатижневий досвід життя у оточеному місті, Едуард не стримує почуттів:
«Я досі, вже місяць минув, не можу пояснити, навіщо й чому таке варварське ведення війни! Вони, ймовірно, так само робили у Грозному… Чому тоді – з Грозним можна було, а з Маріуполем – не можна?! Сам себе питаю, чому я настільки впевнений… Можливо тому що 2022 рік, й ти ніколи не подумав би, що можна так варварськи проводити «спецоперацію» у центрі Європи!»
***
Історія Едуарда Зарубіна важлива не тільки як свідчення про умисне створення гуманітарної катастрофи у квітучому Маріуполі, вона ще й про навмисні атаки на медичні заклади, які є абсолютно забороненими – як Женевськими конвенціями, так й Римським Статутом Міжнародного кримінального суду. Ці дії російських військових кваліфікуються як воєнний злочин відповідно до п. XXIV ст. 8: «навмисне нанесення ударів по будівлям, матеріалам, медичним установам й транспортним засобам, а також персоналу, які використовують відповідно до міжнародного права розрізнювальні емблеми, встановлені Женевськими конвенціями».
Нагадуємо, що Восток SOS з 2014 року займається збором інформації щодо воєнних злочинів заради забезпечення правосуддя. Якщо ви стали свідком або жертвою воєнного злочину, повідомте про це документаторів Восток SOS. Ми віримо, що воєнні злочинці обов’язково будуть покарані!
Повідомити про воєнний злочин можна за телефонами:
+38 099 297 64 34
+38 099 736 42 41
+38 068 664 21 04
+38 068 827 28 95
+38 095 374 82 70
Або надіславши свою історію на пошту: [email protected]
