Шестидесятидворічна жителька села Капитолівка, що на Харківщині, Валерія Долинська (ім’я респондентки змінене з міркувань безпеки) згадує початок повномасштабного вторгнення:
«Четвертого березня уночі почали нас бомбити… Ми зібрали речі поспіхом, документи й виїхали до сусіднього села – Співаківки, що знаходиться у лісі… Десь два-три тижні ми чули тільки вибухи в Ізюмі».
Того дня родині Долинських довелося покинути усе нажите майно, двоповерховий будинок, господарство – родина тримала кілька десятків курей. Ці кури, як потім розповідали Валерії односельці, стали у нагоді усьому селу, коли припинився підвоз продуктів.
Наразі вона разом із чоловіком проживає у компактному поселенні на Закарпатті й погодилася розповісти свою історію документаторам Восток SOS Марії Біляковій та Сергію Шпілєвому.
Втім на початку квітня рішення родини Долинських перечекати бойові дії в Співаківці виявилося хибним. Безпосередньо в околицях села розгорнулися бойові дії між ЗСУ та російською армією, що намагалася форсувати річку Сіверський Донець.
Десь у трьох кілометрах північніше від Співаківки стали російські танки, які постійно обстрілювали правий берег Донця у напрямку села Заводи, де на той час перебували українські військові. Одночасно росіяни намагалися звести понтонний міст через Донець – його декілька разів знищувала українська армія. Через постійні гучні вибухи життя у Співаківці стало просто нестерпним.
Оскільки між Співаківкою та Ізюмом стояли військові РФ, мешканці цього села опинилися у пастці. Відносно безпечним був лише один шлях – автівкою по грунтовій дорозі через ліс. У заплаві до пішохідного місточка через Донець, яким можна було перейти до села Петрівське.
Цією дорогою час від часу користалися співаківці, що їздили до Петрівського за продуктами. Але ті, хто намагалися покинути Співаківку, мали залишати авто, пішки йти на правий берег річки й надалі вже їхати з Петрівського, домовившись зі знайомими чи перевізниками.
«Спочатку ми не виїжджали, бо було шкода кидати машину, тому що вже втратили усе… [Гадали], нехай хоча б машина залишиться, – описує ситуацію Валерія. – А потім вже дійшло до того, що уже й машина – вже нічого не потрібно нам було».
Родина Долинських мала виїхати цим шляхом 17 квітня, втім вже 16 квітня дорога через Петрівське стала небезпечною: цього дня колону з трьох цивільних автівок російський спецназ розстріляв з автоматів.
«Вони (російські військові – прим. Каплун Н.М.) зайшли ось так: вчора їх не було, а вранці [люди] виїжджають, а вони вже в селі… – описує події того дня Валерія. – [Автівки] розстріляли, прямо у лісі їх накрили… Поки лише була стрілецька [зброя] – автомати, автоматники. А потім наступного дня вже зайшли танки [у Співаківку]… Їх їхало цивільні три машини… Вони ж не знали, що зайшли росіяни, ніхто не знав… Й оце вони просто виїхали, вирішили кидати й машини, й усе, аби тільки втекти звідси… Стріляли по трьох машинах: в одній автівці дві людини загинули, два хлопця… в іншій машині хлопця поранило, я не знаю їхніх прізвищ… Й родина Л***вих їхала – родинна пара, їхня дитина – дівчина 15 років та мама цієї молодої жінки. Жінці прострелені були дві ноги, дівчинка та чоловік – живі, а її мама загинула… Дві автівки зупинилися, а Л***ви якось виїхали, втекли просто… Вони наразі виїхали до Німеччини. Юлії Л***вої прострелені були дві ноги, її тут лікували місяць, не могли її вилікувати. Бо в них була в машині кішка й у кульовий отвір потрапила шерстина від кішки… Вони виїхали до Німеччини, недавно дзвонили, вже вона почала одужувати».
Таким чином 17 квітня у Співаківку зайшли російські військові разом із технікою:
«БТР стояв буквально біля нашого будинку, вони жили у вільних будинках, де люди втекли. Вони жили, багато їх було… Біля нас через будинок вони жили… нас вони не чіпали. Казали: «Потерпіть тиждень-два й усе буде добре». Й усе… Спочатку зайшов спецназ: два-три дні побув й солдати зайшли, молоді хлопці, років по 20. Ми їх боялися, страшно було».
У 20 числах квітня Долинські дізналися, що у Ізюмі наразі значно спокійніше, ніж у Співаківці. Вирішили повертатися до Ізюму, додому. Дорогою дізналися, що формується колона для виїзду на підконтрольну уряду України територію, й долучилися до неї. «Хлопець молодий, волонтер-не волонтер, не знаю його прізвища, вивіз нас на територію Балаклійського району. Там нас зустрів інший волонтер, що вивіз нас у Дніпро», – розповідає Валерія. З Дніпра родина Долинських вирушила до Закарпаття, де знайшла прихисток у компактному поселенні.
Рідне село, Капитолівка, наразі залишається на окупованій території. За розповідями односельців, у будинку Долинських майже три місяці жили російські військові, що залишили Капітолівку лише в середині червня.
Валерія вже не сподівається, що там залишиться бодай щось цінне, бо інші будинки, де перебували військові, були пограбовані:
«Розповідали, що там, де люди повиїжджали, повивозили усе, що можна було… Все, що можна було вивезти – все повивозили… Там були фермери, в кого транспорт… Вони вантажили на ці камази те, що позабирали в людей… У хлопця, що пилораму тримає, в нього забрали усе… Здається, два в нього [були] камази та машина легкова. Він залишився, родину вивіз й залишився. Кажуть, що забрали в нього усе».
***
Історія Валерії Долинської про порушення правил ведення війни, зафіксовані у статтях 8 (a) (іv) та 8 (b) (і) Римського статуту, а саме:
«iv) незаконне, безглузде та великомасштабне знищення або привласнення майна, не зумовлене воєнною необхідністю»;
«і) умисні напади на цивільне населення як таке або окремих цивільних осіб, які не приймають безпосередньої участі у воєнних діях;
Хоча Римський статут досі не ратифікований Україною, втім абсолютна заборона нападів на цивільне населення, цивільний транспорт, привласнення майна цивільних осіб тощо зафіксовані в Женевських конвенціях та звичаєвому праві війни, що є обов’язковим для виконання усіма арміями світу. Війна має правила, й розстріли цивільного транспорту та привласнення майна цивільних осіб є порушенням цих правил.
Нагадуємо, що Восток SOS з 2014 року займається збором інформації щодо воєнних злочинів заради забезпечення правосуддя. Якщо ви стали свідком або жертвою воєнного злочину, повідомте про це документаторів Восток SOS. Ми віримо, що воєнні злочинці обов’язково будуть покарані!
Повідомити про воєнний злочин можна за телефонами:
+38 099 297 64 34
+38 099 736 42 41
+38 068 664 21 04
+38 068 827 28 95
+38 050 779 47 26
+38 095 374 82 70
Або надіславши свою історію на пошту: [email protected]
Або скориставшись нашим чатботом в телеграмі @documenting_vostok_sos_bot
