Сергій Ваганов – відомий на Донеччині фронтовий журналіст, талановитий фотограф, проникливий документаліст, наразі за власним висловом «двічі втікач, двічі безхатько», бо спочатку був змушений покинути рідний Донецьк у 2014, а нині – оточений Маріуполь. На сьогодні проживає в Ужгороді, де знайшов тимчасовий прихисток, як і сотні тисяч інших українців зі сходу.
Спогади Сергія Ваганова про 2014 рік – перший досвід втрати рідного міста, в якому було прожите все життя – саме тут він десятки років працював лікарем, а потім знайшов своє друге покликання – фотографію.
Покидати Донецьк Сергію довелося поспіхом, одразу після спілкування з озброєними незнайомцями, які затримали його просто на вулиці й під час допиту повідомили, що жити в Донецьку й працювати на Україну йому не вдасться, а потім між іншим запропонували хорошу грошову роботу на телеканалі «Звєзда».
«Я в них перепитую – розповідає Восток SOS Сергій Ваганов, – «Тобто ви мені пропонуєте працювати на канал міністерства оборони Росії?»
Вони кажуть: «Так».
Я кажу: «А якщо я відмовлюсь?»
«Будеш рити окопи безкоштовно».
Я дістав інгалятор, показую: «Які окопи, в мене астма!»
Вони кажуть: «Ну, здохнеш скоріше».
Наступного дня Сергій разом з дружиною вже був у Маріуполі, де поселився у батьківській квартирі. Попереду в нього було вісім років творчої роботи, реалізований задум «Літопис російсько-української війни» про донеччан, що зі зброєю в руках боронять рідну землю від російських нападників, багато планів та сподівань, які були розбиті російським вторгненням 24 лютого.
З цього дня Сергій міг лише спостерігати, як російські війська крок за кроком знищують Маріуполь – спочатку руйнують цивільну інфраструктуру, потім б’ють по будинкам та місцям скупчення людей:
«Спочатку ми дізналися, що обстрілюють Східний. Потім – що стерли з лиця землі Сартану… Поки був інтернет, я дізнався про те, що біженців з Сартани розмістили в кінотеатрі «Савона», в драмтеатрі… Життя з міста витікало повільно. Спочатку зникло світло, потім його відновили та інтернет. А потім світло зникло знову й було зрозуміло, що назавжди. Слово назавжди – це було дуже страшно… Після світла зникла вода… Ми встигли набрати пів ванни води. Останнім зник газ – ми почали готувати їжу на кострах».
Сергій розповідає, що під час нанесення ударів по насосній станції Старокримського водосховища (яка забезпечувала водою Маріуполь), російські танки пересувалися Старокримським кладовищем, де поховані його батьки, перебиваючи гусеницями пам’ятники, знищуючи саму пам’ять про покоління маріупольців, що наповнювали життям колись квітуче місто.
Сергій жив у будинку, в якому було облаштоване бомбосховище. Але через важку форму астми він не міг тривалий час перебувати у підвалі. Тому під час обстрілів ховався з дружиною у коридорі квартири, прекрасно усвідомлюючи символічність такого захисту – суто від осколків скла.
«Біля нашого будинку була військова частина нацгвардії, буквально у 100 метрах, – ділиться спогадами Сергій. – Й скільки ми там були, у військову частину жодного разу не влучило жодного снаряду… Втім тихенько до одного з [житлових] будинків прилетів один снаряд, розбив два поверхи. Потім вже в сусідній будинок залетів снаряд, всередині розірвався. В нас вирвалися рами, а був мороз, ми скотчем зробили якіїсь полоси, заклеїли все, усвідомлюючи що наступного близького вибуху все це не витримає».
Випробуванням для родини Ваганових був не тільки постійний холод у квартирі, але й нестача води. Дружина Сергія до самого дня від’їзду намагалася тримати квартиру охайною, після кожного прийому їжі мила посуд, постійно прибирала, розкладала речі по місцях. Це була можливість відволіктися від постійних обстрілів за вікном, хоча б у самих думках повернути все до ладу у домі.
Коли закінчилися запаси води, технічну воду для потреб родини Сергій назбирав з водостічних труб, а за питною ходив по сусідніх дворах, куди міські служби привозили цистерни з питною водою, іноді це відбувалося під обстрілами:
«Ходили по воду, коли її привозили на машинах у сусідні двори. Одного разу ми стояли декілька годин у черзі – й нам її не вистачило. Наступного разу вийшли раніше, це була школа-інтернат, ми стояли, сподівались, що на нас вистачить, але поруч почали падати міни – й ми втекли. Бігли від під’їзду до під’їзду. Лише з третього разу нам вдалося взяти два шестилітрових балони – воду привезли поруч з нашим будинком».
З кожним днем з будинку ставало виходити все страшніше й страшніше, бо почалися авіаудари по місту. Були дні, коли літаки скидали бомби кожні 15 хвилин. Якщо в цей час Сергій був не вдома – він рахував вибухи – що скине літак – бомби чи ракети, чотири вибухи… після цього можна рухатися далі. Не кожному тоді щастило дістатися до безпечного місця чи просто повернутися до рідних.
«Я бачив на бульварі Богдана Хмельницького тіло чоловіка, яке лежало там, й залишки міни чи то граду – якогось снаряду… – описує тодішню ситуацію у місті Сергій. – Він довго лежав, здається, два дні. Потім на клумбі поруч з’явилася могила – хтось його закопав. Це вірогідно чужі люди зробили, на клумбі, бо там земля м’якіша, морози тоді були…»
Літаки, які скидали бомби на мирне місто, пролітали на великій швидкості й дуже низько. На думку Сергія вони були без розпізнавальних знаків, втім часу та можливості їх розглядати не було – люди старалися сховатися, якщо чули наближення літака.
Через життя в таких умовах в Сергія почалося загострення астми, він почав втрачати вагу, сили. Лише 15 березня разом з знайомими родина Ваганових покинула Маріуполь. На початку квітня їх наздогнала сумна новина – будинок з батьківською квартирою, яку з такою любов’ю доглядала дружина, спочатку був пограбований, а потім спалений:
«Вчора з домового чату дізнався, що дім наш згорів. Про моїх сусідів Гену та Марину пишуть «пішли». Зв’язку немає. Пишуть, що російський танк в упор стріляв по п’ятиповерхівці, поки вона не зайнялася».
***
Історія Сергія Ваганова не тільки про біль втрати рідної домівки, але й про масштабні воєнні злочини, що відбувалися й продовжують відбуватися на Донеччині починаючи з 2014 року.
Вона й про створення в Донецьку таких умов, за яких журналісти незалежних видань та проукраїнські активісти були вимушені залишати дім, цікаву роботу, громадську діяльність для розвитку свого рідного міста. Це врешті решт призвело до змін у демографічному складі населення окупованої території Донеччини, у такий спосіб «зачищеної» озброєними групами від усього українського.
Цей злочин за Римським статутом Міжнародного кримінального суду кваліфікується як депортація (п. VIII ст. 8): «депортація або переміщення населення окупованої території чи окремих частин його в межах або за межами цієї території». Й відповідно організація та вчинення таких дій мають каратися й за міжнародним, й за національним законодавством.
Так само знищення не тільки цивільної інфраструктури, але й самого міста Маріуполь – його будинків, шкіл, лікарень, навіть кладовищ – відповідно до Римського статуту є воєнним злочином й описується за п. ІV ст. 8 як «незаконне, безглузде та великомасштабне знищення або привласнення майна, не викликане воєнною необхідністю».
Хоча в Україні досі не ратифікований Римський статут, тим не менш Україна визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду ad hoc (тобто «для певного випадку») ще у 2014 році. Й наразі Канцелярія прокурора вже активно збирає інформацію щодо найтяжчих злочинів по всій Україні. Знищення Маріуполя, насильницька зміна демографічного складу населення в Донецькій області є брутальними порушеннями міжнародного гуманітарного права Російською Федерацією, й є частиною більш широкого нападу на цивільне населення України.
Нагадуємо, що Восток SOS з 2014 року займається збором інформації щодо воєнних злочинів заради забезпечення правосуддя. Якщо ви стали свідком або жертвою воєнного злочину, повідомте про це документаторів Восток SOS. Ми віримо, що воєнні злочинці обов’язково будуть покарані!
Повідомити про воєнний злочин можна за телефонами:
+38 099 297 64 34
+38 099 736 42 41
+38 068 664 21 04
+38 068 827 28 95
+38 050 779 47 26
+38 095 374 82 70
Або надіславши свою історію на пошту: [email protected]
