Історія вчительки інформатики ЗОШ №14 міста Сєвєродонецьк Нелі Глущенко.
Документаторка – Тетяна Петрова (БФ «Восток SOS»).
Авторка тексту – Марія Білякова (БФ «Восток SOS»).
24 лютого 2022 року о 5:30 мене розбудила дзвінком невістка. Вона сказала, що почалася війна. Я нічого не зрозуміла: «Яка війна? Ти про що?». А потім увімкнула телевізор і переконалася, що це правда. У місті було тихо. Адміністрація школи повідомила, що переводимо навчання в онлайн, проте я всеодно пішла на роботу. Як з’ясувалося, не всі батьки прочитали повідомлення, двоє дітей прийшли до школи. Класні керівники забрали дітей до укриття. Сєвєродонецьк від 2014 року перебуває неподалік лінії розмежування, тож ми знали що робити в умовах загострення.
Потім була нарада, директорка школи дала вказівку за можливості сховати шкільне обладнання, особливо обладнання класу інформатики. За допомогою колег я прикрила комп’ютери стільцями та столами. А потім ми почули вибух. Дуже потужний вибух, затремтіли вікна, стіни у школі, посипалася штукатурка. Ми зрозуміли, що це близько. Ракетами росіяни обстріляли аеропорт, що знаходився поруч із містом. Там щось запалало, піднялися чорні стовпи диму. Але зі школи не було видно, це нам потім розповіли свідки.
Директорка наказала всім розходитися по домівках, ми розійшлися. Таким був мій останній робочий день у рідній школі.
Цього вечора ми зібралася родиною: я, чоловік, старший син із невісткою та дочкою, а також молодший син. Ми з молодшим сином жили в Новому районі, а старший син – у МЖК «Мрія».
Надвечір було чути вибухи з боку Новоастрахані, але це здавалося далеко. 24 лютого переночували разом. Наступного дня сім’я старшого сина пішла ночувати в бомбосховище вісімнадцятої школи, що була неподалік, через один будинок від дому, бо його донька потрапляла під обстріл у 2014 році та була налякана вибухами.
В укритті ЗОШ №18 від першого дня повномасштабного вторгнення зібралося багато мешканців Нового району, на околицях Сєвєродонецька розпочалися бої. Люди в коридорах сиділи, була зайнята кожна ділянка площини. Більшість ночували сидячі, бо не вистачало місця. Прямо в коридорах, на протягах. Таке враження, що весь район туди прийшов.
Ми з чоловіком нікуди не ходили, залишалися вдома. Було страшно, адже постійно снаряди із сильним свистом пролітали над будинком. Коли вони вибухали, дім тремтів, але вікна та стіни ще були цілими.
1 березня снаряди розірвалися на подвір’ї вісімнадцятої школи, потім ми спустилися до підвалу сусіднього будинку. Від цього дня зникло опалення, було влучення в котельню. Минуло два дні, а 4 березня район знову опинився під обстрілом. У вісімнадцятій школі повибивало вікна, на подвір’ї з’явилися нові вирви. Після цього обстрілу наша родина вирішила виїхати з міста. Тоді домовилися про евакуаційний потяг із Лисичанська. На вокзалі я побачила багато людей, всі намагалися виїхати.
Того ж дня виїхали всі, крім чоловіка. Він сказав, що у 2014 не виїжджав, тож залишиться. Спочатку він жив вдома та декілька раз на тиждень ходив годувати морську свинку онучки. Потім у Новому районі остаточно зникло світло та газ, чоловік перебрався до МЖК «Мрія». Двічі потрапляв під обстріл. Вперше гради застали його біля Хлібозаводу, вдруге – мінометний обстріл. Довелося падати, аби уламки не зачепили.
До цього ми йому казали: «Виїжджай, виїжджай. Що ти там сидиш?». Він відповідав: «Та може все піде іншим шляхом, все буде добре». Після мінометного обстрілу він вирішив виїхати. Ми видихнули.
Коли наша родина виїхала з міста, залишалося лише спостерігати за розвитком подій у соцмережах і просити знайомих провідати житло, зняти відео. Квартира старшого сина згоріла, але до пожежі була зламана та пограбована. Житло молодшого також пограбоване, проте сама квартира ціла. У сусідів згоріли квартири, обвалився дах.
Ми переглядали відео та соціальні мережі. Це ж рідне. Наша школа дуже сильно пошкоджена. Поруч ще одна, теж побита. Під нашою 14-ю немає бомбосховища, лише технічний підвал, а у 20-ій було бомбосховище, в якому переховувалися люди. Інколи навіть протягом місяців!
Навчальний процес школа відновила 14 квітня 2022 року, 31 травня закінчили навчальний рік, а 1 вересня почали новий. Багато дітей, які виїхали за кордон, зранку навчаються в місцевих школах, а після обіду приходять на онлайн-консультації зі своїми українськими вчителями. Усі пристосовуються до нових реалій, але хочуть повернутися в Сєвєродонецьк.
Мрія одна – щоб закінчилася війна та ми повернулися до свого міста, всі живі. І щоб була Україна. Все інше – не головне.
