Історія директорки Маріупольської художньої школи імені А.І. Куінджі Оксани Гнатишин (ім’я респондентки змінено з міркувань безпеки).
Документаторка – Тетяна Петрова (БФ «Восток SOS»).
Авторка тексту – Марія Білякова (БФ «Восток SOS»).
24 лютого 2022 року для мене почалося неспокійно. Я підскочила з ліжка, одразу зателефонувала подруга з роботи, вона не знала що робити. Тоді я почула вибухи та побачила повідомлення в чаті директорів, аби ніхто не йшов на роботу та всі попередили дітей, що занять не буде. Усіх шокувала новина про початок повномасштабного вторгнення. Чоловік запропонував виїжджати потягом, але я не хотіла покидати школу та колег. Думала, що ситуація стабілізується.
Перші дні були тривожними та метушливими. Із вікна квартири на першому поверсі було видно як сусіди сідають у машини та кудись їдуть.
Під будинком стояла машина брата, на ній ми не їздили до цього взагалі. Її акумулятор треба було підзарядити. Чоловік бігав, заряджав акумулятор на квартирі моєї покійної мами. Тоді вже почалися проблеми з водою. Він забрав звідти воду, провізію та туалетний папір.
Через декілька днів зникли газ і світло, тоді я вперше вийшла подивитися як сусіди рубають дрова та готують на багаттях їжу. Того ж дня двір будинку вперше обстріляли російські військові.
Ми зрозуміли, що ніхто нам не дасть готувати у дворах їжу. Це була для мене перша дикість така. Вони [прим. ред. – росіяни, днрівці] ж знають, що люди вийшли готувати. Я не розуміла, чому нас убивають, обстрілюють. Ми їсти готуємо, мирні люди.
Чоловік забороняв мені та доньці виходити, бо ставало дедалі небезпечніше. Під час одного з обстрілів загинув хрещений батько подруги. Літні люди почали помирати внаслідок нестачі ліків, їх ховали у дворах багатоквартирних будинків.
Ми нікуди не ходили ховатися, перебували вдома. Пили воду з бойлера, а також збирали дощову для технічних потреб. Запасів їжі майже не було, бо купували продукти завжди за потреби. Були пшенична каша, декілька рибних консервів, 2 кілограми борошна та приправа «Мівіна». Варили пшеничну кашу з консервами та додавали приправу, з нами їли собака та кішка. Цього вистачило на два тижні, потім Сергій сказав: «Оксано, ми помремо з голоду, треба щось робити».
Приблизно 15 березня у 23 мікрорайон почали заходити російські солдати. Було менше обстрілів, але почалося тотальне мародерство.
Я бачила як чоловік ніс велику ляльку у коробці. Спочатку подумала: «Боже, навіщо йому ця лялька?». Потім виникла думка: «Яка різниця? Нехай несе дитині радість». А ми доїдали останнє. На 23 мікрорайоні були продуктові бази, туди почали заходити російські військові. Через декілька днів чоловік разом із сусідами теж пішли шукати продукти. Їх довго не було, я переживала. Але вони принесли брикети замороженої їжі.
Від голоду була слабкість і нічого не хотілося, лише спати. Коли нарешті наїлися, почали з’являтися думки про виїзд. Ми з чоловіком бачили машини, які виїжджали з Маріуполя та не поверталися. Тобто можливість виїхати існувала.
Крім того, я не хотіла, аби російські військові допитували чоловіка. У ці дні вони зупиняли всіх перехожих, змушували роздягатися на морозі, шукали тату.
До під’їзду будинку одного дня прийшли російські військові. Вони шукали українських військових. Двері в зачинені квартири, з яких люди виїхали, вибивали кувалдами. Коли постукали до нас, чоловік сам розмовляв із росіянами, бо боявся, що я спровокую конфлікт. Я не підіймала навіть голови, у погляді була ненависть.
19 березня ми наважилися виїхати. Я не впізнавала знайомі вулиці. Всюди розкидані стовпи, висіли дроти, дорога всіяна уламками. У чоловіка не було водійського досвіду. До Нововасилівки їхали годин 5, було дуже багато блокпостів. Хотіли потрапити в Бердянськ, але була велика черга з машин, водночас майже закінчилося паливо. Тому попросилися заночувати в незнайомих людей у Нововасилівці.
Вони принесли нам потім їжу, ми покупалися в гарячому душі вперше за місяць! Було таке дивне відчуття, що ось до нас так ставляться, піклуються…
Ми вирішили виїжджати на евакуаційних автобусах із Бердянська, бо палива не було, боялися застрягнути в дорозі. Я їздила декілька разів записуватися в чергу, але виїхати не вдавалося. До того ж у Бердянськ перестали пускати автобуси, аби сісти на евакуаційний транспорт треба було стояти за містом, на об’їзній. Тому вирішили їхати на таксі до автобусів і чекати.
До Василівки 55 автобусів подолали близько 10 днрівських і російських блокпостів. Майже на кожному виганяли з автобусів усіх чоловіків і перевіряли, а на одному перевіряли навіть жінок до 45 років. Далі Василівки автобуси не пропустили, довелося ночувати на стоянці для фур. В автобусах були немовлята та діти до року, деякі мами ділилися сумішшю одна з одною. Наступного ранку автобуси теж не пропустили, але повз почали їздити військові машини з літерами Z. Я боялася, що автобуси почнуть обстрілювати.
Колону не пропускали через нібито обстріли, які ніхто не чув. У людей почалась паніка, закінчувалася вода та їжа. Волонтери з Василівки та Запоріжжя привозили хліб, памперси та молоко для дітей. Після обіду автобуси нарешті почали пропускати. Підірваний міст у Василівці автобусам довелося долали вбрід. Усі пасажири, які могли йти самі, виходили, щоб знизити завантаженість. Так пройшли кілометр, а потім поїхали, побачили перший український блокпост.
Далі ми попрямували з Запоріжжя до міста Львів. Потроху на зв’язок стали виходити вчителі та діти, які виїхали. Вони прислали фото школи мистецтв різних періодів, спочатку у школі від вибухів вилетіли вікна, а потім вона згоріла. Зараз у будівлі впали перекриття, її обнесли парканом, росіяни не пускають навіть сфотографувати.
Вже у Львові зі мною зв’язався маріупольський департамент освіти. Ми разом думали як продовжувати роботу, знаходити сили, щоб жити далі. Виникла ідея проводити групи з арттерапії.
Зараз у Львові в органній залі ми проводимо арттерапевтичні заняття для дітей і дорослих, бо мені колись у житті це допомогло. Знаю, що якщо людина чимось зайнята на дрібну моторику, вона відволікається та заспокоюється. Це своєрідна медитація. Люди дуже щасливі після занять.
