24 березня 2022 року Ольга покинула рідне селище на Луганщині. Місяць жінка жила під обстрілами: Ольга: «Коли сильно бомбили, то ми притулялися одне до одного, сиділи та чекали. Молилися богу, щоб це все припинилося, проклинали путіна, а самі тремтіли».
Це історія директорки школи, життя якої назавжди змінила російсько-українська війна. Перед евакуацією вона дбайливо сховала шкільне майно та техніку у підвалі. Ольга вірить, що зможе повернутися додому.
Благодійний фонд «Восток SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини росіян на території України. Згодом ці дані будуть передані в міжнародні суди. Злочинці повинні понести відповідальність.
Справжнє ім’я героїні та місце проживання змінені з міркувань безпеки. У населеному пункті працювала лише одна школа й ім’я директорки знали всі мешканці, наразі ця територія тимчасово окупована. У лютому 2022 року Ольга була відома активною проукраїнською позицією, жила сама, донька з онукою перебували в Харкові.
24 лютого о 4:45 ранку я прокинулася від гучних вибухів. Ворог розпочав обстріл градами з окупованої території. За вісім років життя на лінії розмежування я навчилася розрізняти на слух різні види зброї. Тоді я швидко зібралася та пішла до школи. Бігти не виходило: нещодавно перенесла коронавірус, боліли ноги. Дістатися школи допоміг родич.
У школі було бомбосховище в підвалі. Я витратила чимало сил на його ремонт, потрібно було жити та навчати дітей на лінії вогню. Підвал виглядав як звичайна кімната – поштукатурені та пофарбовані стіни, в ньому не було вікон. Разом з учнями ми часто бували тут. Від 2014 року ніби готувалися до великої війни та нічого не викидали. У школі були буржуйки, запас дров у вигляді дошок, що залишилися після ремонту, нові ковдри та подушки (які ще в 2015 видала школі NRC).
Я кричала всім: біжіть сюди, в підвал! Усі, хто тут поблизу.
Спочатку приходили вчителі з родинами. Потім односельці, тому що в нас були комфортні умови. Люди брали стільці для рибалки та сиділи.
Від перших хвилин війни я відчула, що бої триватимуть довго. Вибухи було чутно весь день. Разом із людьми, що перебралися до школи, ми взялися облаштовувати побут. Люди принесли мати зі спортзалу, кушетки з медпункту, офісні диванчики. Вони облаштовували спальні місця. Від цього дня в підвалі майже місяць постійно жили 24 особи.
Щодня з окупованої території ворог випускав артилерію або гради. У березні в небі з’явилися літаки, що літали дуже низько. Деякі з них були для розвідки, інші скидали авіабомби. Від початку березня росіяни почали винищувати цивільних – стріляли в будинки, сараї та гаражі, навіть у клуб, в якому було ще одне укриття. Під час цих обстрілів гинули люди – у пожежах та під завалами. Майже вся східна околиця селища згоріла.
У підвалі був генератор, дві буржуйки та дрова. Я назбирала їх, коли перекривали дах, старі дошки ми скинули в інший підвал, ось вони й знадобилися. Чоловіки їх рубили та топили – у нас було тепло, так і варили їсти. Спочатку люди приносили продукти, консервацію та картоплю, а потім волонтери привезли гуманітарку. По воду чоловіки бігали, але якщо було тихо… Коли сильно бомбили, то ми притулялися одне до одного, сиділи та чекали. Молилися богу, щоб це все припинилося. Проклинали путіна, а самі тремтіли. Я прочитала в інтернеті як у стресовій ситуації заспокоїтися – треба обіймати одне одного та качатися, щоб тіло було тепле. У такий спосіб і рятувалися.
Життя у шкільному підвалі проходило. Я була в підвалі, водночас російські військові поцілили у школу. Тоді влучили в математичний кабінет, вибух повністю зніс дах і частину стіни, будівлю початкової школи та дитячого садка було пошкоджено. У школі були вікна з куленепробивною плівкою – від вибухів віконне скло скрутилося в рулони.
Під час цих обстрілів у селищі не було українських військових, вони стояли за межами населеного пункту. Тримали лінію фронту з боку Луганська. У селищі був лише польовий госпіталь. У квітні військові розмістилися у школі, тоді більшість цивільних мешканців вимушено покинули домівки та виїхали.
Два місяці наші там оборонялися. Ми ще раділи: глянь, наше маленьке селище, маліпусєньке, а як міцно тримається! Військові зайшли до нас після Пасхи, я вже не пам’ятаю точно. У селищі практично нікого не було.
У другій половині березня я усвідомила, що залишатися немає сенсу. Спочатку мешканці шкільного підвалу не їхали, сподівалися на краще й не хотіли залишати одне одного. Після ударів по школі почали виїжджати за допомогою волонтерів церкви «Христа спасіння», які доставляли гуманітарну допомогу. Зв’язку не було вже давно, втім, я дивом змогла зателефонувати подрузі в Калуш із розбитого кабінету математики. Я їй повідомила, що їду.
24 березня я покинула рідне селище. Перед від’їздом найцінніше зі шкільного майна – телевізори, ноутбуки, комп’ютер і мультимедійну дошку – ми сховали в підвалі. Коли в квітні у школі були військові, у будівлю сталося ще одне влучання, сходовий майданчик над входом до підвалу обвалився, замурувавши сховані цінності. Сподіваємося, що шкільне майно лежить неушкоджене й чекає на нас.
Я виїхала разом з іншими мешканцями автобусом волонтерів. Бус був переповнений, бажаючих виїхати було дуже багато. Водії забирали всіх, незважаючи на нестачу місця. Під час виїзду почався обстріл із градів, автобус мчав на максимальній швидкості, аби якомога швидше покинути небезпечну зону.
Евакуаційний автобус довіз нас до офісу церкви, там ми поїли та пересіли на комфортні автобуси. Звідти я поїхала через Вінницю на Івано-Франківщину.
Вже 25 квітня 2022 року ми відновили дистанційне навчання у школі: діти були щасливі побачити одне одного та вчителів живими. Останній дзвоник провели в онлайн-режимі, випускники зробили флешмоб зі зворушливими привітаннями для викладачів.
Ми будемо продовжувати навчати дистанційно. Ми зберегли учнів, бо наше селище маленьке – всі одне одного знали. Війна ще не закінчилася, тож будемо вчитися онлайн. Дітям інколи важко, але хто хоче вчитися – той здобуватиме знання.
