Олена Даниленко (ім’я респондентки змінено з міркувань безпеки) поселилася в місті Ірпінь у 2019 році. Вона мріяла про переїзд після того, як у 2015 році відвідала там подругу, також донеччанку. Вона закохалася в Ірпінь, бо місто нагадало їй Святогорськ і рідну Дружківку. Дружківка ще радянської забудови, а Ірпінь сучасний, втім, це поєднання сучасної архітектури з сосновим лісом настільки вразило Олену, що вона сказала чоловікові: «Я буду тут жити».
Документаторка історії – Білякова Марія (Благодійний фонд «Восток SOS»)
Я до останнього не вірила, що буде повномасштабний наступ. Коли доньку, яка вчилася у старших класах, про війну попередили у школі, я засмутилася. Навіщо дітей-переселенців лякають, їм вже довелося пережити 2014 рік. Вона слухала виступ путіна про визнання д/днр, переймалася безпекою рідних у Донецьку, але не думала, що війна наздожене її в Ірпені.
24 лютого 2022 року мене розбудила донька. Вона сказала: «Мамо, почалася війна. Бомблять». Подивилася на телефон – пропущені дзвінки та повідомлення від рідних. Ми визирнули у вікно та побачили як сусіди поспішають виїхати з валізами та котами.
А я ще сказала собі: «Навіщо бігти? Куди бігти, якщо це по всій Україні?». Ми спочатку з донькою сиділи у ванній і згадували травень 2014, тоді почалися бої за донецький аеропорт. Я навіть намагалася шуткувати: «Це ж треба, все повторюється!». Втім, почали літати літаки, почалися вибухи. Було страшно та високо, наші вікна виходять на Бучу та Гостомель. На Гостомель висадився десант росіян.
Надвечір я з донькою спустилася в бомбосховище. Там було багато людей з дітьми, наступного дня хтось виїхав, але на їхні місця прийшли інші.
У нас був хороший підвал, я назвала його люксовим. Там була дитяча студія реабілітації, хороший ремонт, іграшки для дітей, барна стійка з чаєм і кавою, розетки, мати на підлозі, вайфай. Цим підвалом опікувався голова ОСББ, волонтер Роман Могилянець, він під час окупації возив гуманітарку та допомагав людям евакуюватися.
24 лютого всі мешканці підвалу принесли туди ковдри, подушки, їжу, що в кого було. Перші два дні війни працювали магазини, у них були велетенські черги. Наш будинок стояв на околиці Ірпеня, ближче до Бучі та Гостомеля, дуже швидко стало страшно виходити на вулицю. Було страшно навіть винести сміття, бо постійно щось вибухало.
У нас був інтернет, у підвалі читали новини: про російський десант, розбиті мости, стрілянину на дорогах. У бомбосховищі була жінка, вона дуже боялася. Вночі вона тремтіла від найменшого шурхоту та казала: «Прийдуть кадирівці, вони нас будуть вбивати!». Я сміялася та відповідала: «Та ти що! 21 століття. Ти що! Женевська конвенція, ООН, Червоний Хрест. Ми не військові, ми – цивільні, нас не чіпатимуть, не вигадуй! Ніхто цього не дозволить!». Мабуть це було нервове… У когось були істерики, у мене – сміх.
1 або 2 березня російські військові вперше обстріляли наш будинок. Залишки ракети стирчали з плитки, вилетіли вікна, пошкодило уламками фасад, побило сходинки.
А потім почався «синдром підвалу». Це коли ти в підвалі, тобі страшно, а водночас розумієш, що краще тут перечекати, ніж вибиратися під обстрілами та бомбами. Тому що почали говорити, що хтось виїжджав, когось вбили, когось розстріляли, це було страшно. Ми навіть не піднялися додому, хоча я валізу нашвидку зібрала. Дякувати богові, у мене були документи з собою. Ми в останній день із підвалу вибігли в чому спали – без речей, у спортивних костюмах і пуховиках. Потім у рюкзаку знайшла іграшки дитячі, хтось поклав…
У підвалі було багато дітей і домашніх тварин – котів, кроликів. Їхні господарі, які виїхали в лютому, потім передавали ключі тим, хто залишився. Дзвонили, просили врятувати улюбленців, напоїти та нагодувати. Чоловіки під обстрілами лазили у вікна, відчиняли пусті квартири, рятували тварин. Потім я дізналася, що всі тваринки, якими ми з донькою опікувалися, вижили.
Всі жили дружно, підтримували одне одного, знайомилися. Був випадок – хлопчику стало погано, вірус або отруєння. У нього почалося зневоднення, він помирав. Лікарка з дому прибігла, намагалася його врятувати тим, що мала. Мешканці підвалу зрозуміли, що він тут не виживе. Знайшли волонтерів, вони в комендантську годину під обстрілами відвезли його до лікарні через пусте місто. Врятували. Волонтерами виявилися лікарі місцевої поліклініки.
Ми з донькою виїхали 5 березня. У той день точилися запеклі бої поруч. Я вагалася, не знала як краще їхати: на вокзал і сісти на евакуаційний потяг, вибиратися на авто з волонтерами… 5 березня побачила біля входу до бомбосховища мікроавтобуси, в них швидко сідали люди із дітьми. Коли до них підбігла, то місць вже не було. За автобусами стала формуватися колона з цивільних автівок. В одній із них знайшлося два вільних місця. Їхали через Ірпінь і бачили розбомблену Романівку, знищені автозаправки та села.
У той день у Ірпінь увійшли російські танки. Тоді вперше від початку повномасштабного вторгнення не відійшов евакуаційний потяг, вокзал обстріляли. Неподалік від мого будинку загинули двоє людей із сусіднього житлового комплексу – мати з сином – вони вийшли на зупинку маршрутки, там їх вбили. Їх поховали у сквері «Мама», це були перші жертви в місті.
Ми з донькою виїхали до Німеччини. Вже там я дізналася, що улюблене місто майже повністю знищили російські військові. Як згадувала сусідку по підвалу, то було соромно за свої слова. Виявилося, що у 21 столітті, незважаючи на Женевську конвенцію та ООН, сталися трагедії Бучі, Ірпеня та інших міст. Найстрашніше було читати, що Буча – фейк, Ірпінь – фейк. Що все це постанова.
Я вірю, що Ірпінь відродиться. Багато різних програм відбудови створено, мер шукає фонди та можливості привернути увагу. Наш Роман, голова ОСББ, просить – пишіть про нас, розповідайте! Ірпінь вартий того, аби його відновили. Він дуже красивий. Я вірю, що він відродиться. Все буде добре!
