Історія Олени Ткаченко (ім’я змінене задля безпеки респондентки) була записана документаторами «Восток-SOS» у рамках проекту «Уповноваження громадського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі шляхи вирішення жорстокого минулого Донбасу», що реалізується коаліцією «Справедливість заради миру на Донбасі». Скорочена версія представлена тут 
.
Олена Ткаченко – колишня луганчанка, з травня 2014 року вимушено проживає у м. Київ. Під час інтерв’ю вона часто зупинялася, міркувала, підбирала найбільш годящі слова, аби описати дні, що повністю змінили її уявлення про рідне місто.
Найпрекрасніше місто на світі – Луганськ
У Луганську родина Олени оселилася у 1976 році, через важку хворобу бабусі, яка потребувала догляду. До цього Олена з батьками жила на Новопсковщині, це аграрна північ Луганської області, у старій мазаній хаті критій соломою, яку Олена про себе називала «хатою Тараса Шевченка».
Перші місяці у Луганську Олені здалися важкими. Їй було потрібно не тільки пристосуватися до нового способу життя, але й змінити мову спілкування:
«У місті мені було досить важко… Це був 1976 рік. Розмовляти українською мовою – це означало, що ти – село, сільське село. Й діти наді мною сильно сміялися у школі, перекривляли… Але якось [мене] дуже добре сприйняли сусідські дівчата, які десь на рік-два були старші за мене. Й я буквально вже за місяць розмовляла російською».
Але загалом своє дитинство Олена описує наче свято, що не мало кінця:
«В мене таке відчуття від нашого міста, що навіть взимку там цвіли абрикоси. Найпрекрасніше місто. Прекрасне, правда в мене [були] прекрасні сусіди та люди, які мене оточували».
У 2000-х роках Олена вже вивчилася на швачку, працювала у магазині, вийшла заміж та народила сина. В 2010-х – разом із чоловіком, громадським активістом, журналістом, намагалася зробити рідний Луганськ кращим:
«Я можу сказати, що десь можливо з 2008-го й до 2014-го, в нас у місті життя стало цікавим для молоді. Тобто для цього багато зусиль докладав мій чоловік, його друзі. Намагалися провести фестиваль документального кіно Docudays, ніч кіно, привезти гурти… Навіть гурти імениті, що за виступи брали багато… Але вони йшли на поступки, вони казали: «Оплатіть нам лише дорогу»… Життя було дуже цікавим! Й творчість! Й усі бажали зробити [щось для цього]… Взуттєва фабрика, цілий цех нам дозволили орендувати… Ми ходили туди, прибирали… Там стільки накопичилося сміття! Й там проводилися виставки, там робили виставки художники Луганська… Плюс там інсталяції були…».
Також у ці роки луганські активісти, серед яких були Олена із чоловіком, проводили багато суботників, толок для прибирання засмічених околиць міста:
«Тобто [нам усім] дуже хотілося, аби місто було європейським… Нині вже просто заїздили це слово… Аби Луганськ був культурним та комфортним… Адже ми у ньому живемо… Це місто для нас…»
Й на думку Олени до чотирнадцятого року у місті неначе щось почало змінюватися. Описуючи ці зміни Олена порівнює Луганськ із рослиною, яка зростала та міцнішала завдяки зусиллям громадських активістів. Разом з усіма Олена раділа, передбачаючи майбутнє міста: «Боже, таке майбутнє у нашого міста, культурним центром ми можемо стати! Стільки було свободи, стільки було довкола талановитих людей…».
2014 рік: два різних Луганська
Олена відчула, нібито щось у Луганську змінюється, у січні 2014 року. Деякі мешканці стали напруженими та мовчазними, інші – балакучішими та розв’язними. Саме у цей час серед містян, чиї обличчя були їй добре відомі, Олена стала виділяти незнайомих військових, перевдягнених у цивільне: «[Вони були] в принципі у звичайному одязі… але статуру військову навіть у цивільному одязі можна визначити. Я це помічала, просто коли ходила містом».
Одного разу до магазину одягу, в якому працювала Олена Ткаченко, зайшов чоловік. Він придбав повний комплект одягу, перевдягнувся у кабінці, свій старий одяг склав у пакет та залишив у камері зберігання. Й пішов з магазину… Й таких випадків загалом було три. Неначе у шпигунському фільмі… «Я наразі так розумію, – підсумовує Олена, – у нашому світі, у моєму світі, коли я вважаю, що [довкола] усі добрі, воно готувалося дещо раніше, ніж ми це зрозуміли… Напевно з січня місяця…».
Навесні 2014 року для Олени мешканці рідного міста наче розділилися навпіл: на своїх та чужих. У березні-квітні 2014-го вона ще не навчилася їх розрізняти. Одна з постійних клієнток, на думку Олени тверезо мисляча людина, якось їй зізналася, що носить їжу людям, які захопили та утримують будівлю СБУ:
«Я пам’ятаю, я просто скам’яніла… Я так на неї стою, дивлюся та говорю: «Як це – нашим?» Ось так: «Наші хлопці там!». Й ця пропаганда вся як з неї поперла! Я кажу: «А ви загалом думали…» Я просто не стала з нею рубатися… Просто це мене здивувало… Й ще одна [клієнтка] каже: «Це наші хлопці! Ось прийдуть наші хлопці…»… Загалом таких з’явилося дуже багато, таких дивних людей у місті. Тобто ти все одно розумієш, що вони якісь чужі, обличчям чужі навіть».
Проте найближче оточення Ткаченко Олени було геть іншим, проукраїнським. Й не тільки її родина, але й більшість сусідів, з якими вона спілкувалася:
«Я з роботи поверталася додому через дитячий майданчик. Й там усі дівчата були знайомі. Ми сиділи на лавочці, всі дуже переймалися [через події у місті]. Тому що більшість мам, ті, що висловлювалися, були дуже патріотичні… Тобто вони можливо й не ходили на майдан наш луганський, але настільки співчували, настільки були готові встати й піти захищати наше місто. Просто мені здається як у мене, так й у інших навіть думки не було, що це може статися з нами, збройний конфлікт… Саме там де я жила, всі були за Україну, й всі хотіли залишитися з Україною… Й коли мова заходила про референдум, всі казали, що це загалом сенсу не має, тобто навіщо в нас питати – ми й без цього знаємо, з ким ми».
Три дні в Луганську наприкінці травня 2014 року
Наприкінці травня чоловік Олени був незаконно заарештований на блокпосту в околицях м. Щастя, коли він разом із двома знайомими вертався з відрядження до Луганська. Про арешт чоловіка Олена дізналася не одразу:
«Коли їх забрали, то по телевізору та в інтернеті одразу інформація пройшла. Я на роботі була, я цього не побачила, але вранці… Мене друзі запевнили ввечері, що все буде добре… Мені так хотілося у це вірити. Що до дванадцятої все з’ясують, й це непорозуміння, й його відпустять. Мені зателефонували тоді напевно три сусідки… Пам’ятаю, одна з них казала… на зразок того «Його ж так діти люблять, він же такий хороший. Як його могли забрати?!» Я кажу: «Але ж там забирають не тому що злий». Ну, тобто люди, знаючи мого чоловіка, запитували – за що забрали? Ну, виходить за те, що він патріот України».
Усі три дні, доки чоловіка утримували у захопленій будівлі СБУ, Олена Ткаченко прожила у постійному очікуванні на будь-які новини. Сина залишила у друзів, а сама вийшла в магазин, на роботу, бо не могла залишатися удома. Вона мала настільки стривожений вигляд, що на роботі зовсім незнайомий чоловік звернувся до неї зі словами: «Здається у вас сталося щось жахливе…» До Олени приїхала близька подруга із пігулками заспокійливого й сказала, що буде поруч увесь день… Багато людей телефонували й питали, чи можуть вони чимось допомогти. Але один із друзів родини, саме той, до якого Олена звернулася по допомогу, їй відмовив:
«Ми жили в одній країні. Коли [чоловік] потрапив у полон, ми не могли зрозуміти до кого звернутися, аби його звільнили. Й я зателефонувала, [ці] люди мають вагу у нашому місті, й я зателефонувала, й попросила про допомогу. Й ось тоді мені стало вперше зрозуміло, що в головах у нас у всіх різне. Й коли мені цей чоловік передзвонив й сказав: «Що ти хочеш! Ми тобі допомогти не можемо, бо твій чоловік – шпигун. Він шпигував на користь України!»… А я ж до цього моменту жила в Україні…»
Через три дні Олену викликали до захопленої будівлі СБУ, аби вона забрала чоловіка. Його віддавали потай, уночі, аби ніхто не побачив наскільки сильно він побитий. Й відпускали лише за умови, що він вдома підлікується й повернеться. Тоді його випустять «на камеру», показово, аби місцеві та російські ЗМІ зняли сюжет про повагу до прав людини з боку «нової влади» Луганську. Й при цьому Олені заборонили звертатися до лікарні, аби не було свідчень про перенесені її чоловіком катування:
«Й коли я заходила на територію [наметового містечка біля будівлі СБУ], аби забрати чоловіка з полону… Я навіть не можу зрозуміти, звідки в людей… Ми жили у мирні часи, в нас усе було нормально в житті. Звідки в людей ось така тяга до зброї вилізла й якась жовчність? Одне можу сказати, що [до будівлі СБУ] дісталися ми ще легко, але коли ми поверталися… Єдиний плюс чоловікові, що віддавав мені [мого] чоловіка… Він подивився на нас й одному з охоронців, що сидів із автоматом, наказав: «Проведи їх до виходу»… Я зрозуміла, навіщо він це зробив, тому що для мене це була дорога життя… Бо коли ми йшли вперед, всі сиділи по наметах, кожний був зайнятий своєю справою – там пили вони, спілкувалися… Але коли ми верталися… всі вони вийшли з наметів, й чого тільки вони не казали! Там: «Та цей правозахисник! Хто взагалі його відпустив?! А що за баба із ним?!» У мене було відчуття, що якби в нас за спинами чоловіка з автоматом не було, то я навіть невпевнена, чи вийшли ми звідти! Я не скажу, що мені було страшно за своє життя. Я у той момент подумала одне, що, якщо все це станеться, нехай все відбудеться швидко. Тобто я зрозуміла, що довкола такі люди, й у такому настрої, що це нічим хорошим не скінчиться».
Незважаючи на наказ лікувати чоловіка вдома, Олена вирішила відвести його до лікарні, бо чоловік мав струс мозку, опіки та чисельні гематоми. Його тіло нагадувало один великий синець. Олена не знала, як такі травми можна залікувати без допомоги спеціалістів.
Але рішення Олени про звернення до лікаря виявилося помилковим. Лікареві Олена чесно сказала, що кладе чоловіка до лікарні під чужим прізвищем, й має для цього достатні підстави. Й якщо лікар із цим незгодний, то він може просто відмовити їм у лікуванні. Лікар призначив обстеження й нібито погодився допомогти:
«Ми зробили томограму, зробили УЗД внутрішніх органів… Моєму чоловікові було важко [ходити на аналізи]… Для нього це було фізичне випробування… Я на все життя запам’ятаю очі медсестри, яка робила томограму мозку… Й коли медсестра проходила коридором, [вона] просто прикипіла очима до чоловіка… Це були очі сповнені жаху! Весь персонал молодший, вони дивилися на це, я так зрозуміла, при тому що вони медпрацівники, вони таке нечасто бачили! Й у них було співчуття. А у цього лікаря – не було. Він просто тупо поклав [чоловіка] на ліжко, після всіх цих обстежень, й чоловік просто лежав на ліжку. Я сиділа в коридорі. Тобто немає ані доктора, нічого. Тоді я вже звернулася до медсестер: «Дівчата, чому не ставлять крапельниці, нічого?»… медсестри там були такі ж самі, як й лікар. Й одна каже: «Та чого ти до нас чіпляєшся, лікар он в ординаторській!»… А до цього казала, що він десь на зборах лікарів… Я заходжу в ординаторську – чоловік сидить абсолютно спокійний… Й він мені сказав: «Що ж ви мене, дівчино, надурили?» Й повністю назвав ім’я та прізвище чоловіка, сказав, що він журналіст… Й у цю мить мій світогляд перевернувся. Й я чесно скажу, що я – добра людина, але я вперше у житті хотіла фізично нашкодити [іншій] людині. Правда, ось просто обличчя його, все, що він мені розповідав, плюс він був лікар у білому халаті, плюс те, що він нас промаринував у лікарні тривалий час. Й мені стало зрозуміло навіщо він це робив, адже він просто чекав на наряд… Він викликав наряд звідти, звідки чоловіка тільки-но звільнили».
Після спілкування з лікарем Олена викликала друзів, аби вони найшвидше забрали її з чоловіком звідти. З території лікарні Ткаченки просто бігли, розуміючи, що якщо лікар викликав озброєних людей із захопленої будівлі СБУ ще дві години тому, то вони мали ось-ось під’їхати. Вони виїхали до Києва того ж вечора, навіть не попрощавшись із батьками.
Про минуле та майбутнє Луганська: роздуми
Наразі Олена разом із сином та чоловіком п’ять років проживає у Києві. У Луганську в неї залишилися старі батьки, знайомі, подруги. Олена з відстані спостерігає за життям рідного міста, вона намагається зрозуміти мотиви тих містян, чиї дії перетворили її родину на вигнанців. Їй не віриться, що в Луганську перебуває стільки прихильників радянського реваншу:
«Молодь, яка там залишилася… Яке майбутнє чекає на них? Яке майбутнє в тих дітей, що там ростуть? Чесно кажучи, я не розумію тих, хто забажав повернення якихось радянських речей… Ну невже усім так подобається ходити у однаковому [вбранні], в одну ногу, й аби весь час хтось за тебе [все] вирішував, й ти не мав загалом ніякого голосу… Гарно, звісно, коли люди йдуть строєм, прямо нога у ногу, але це не спільнота… це не співтворчість… Мене емоції переповнюють у таких питаннях. Але це ж як дресирування якесь… У мого сина наразі такий вік, він багато роздумує, часто обмірковує ситуацію, яка з нами сталася… Правда, мені дуже подобаються наші діти… Діти думають і про майбутнє країни, всі вони мислячі, всі творчі».
Олена вірить, що доброта є невід’ємною частиною людської природи. Проте їй складно пояснити, як саме війна та ненависть занурили «найпрекрасніше місто на світі» у сутінки війни:
«Й я завжди, до останнього намагаюся зрозуміти, що ж людьми рухало… Для мене досі дивно, я досі не знаю. Можливо треба навчитися злості, але мені не хочеться. Правда, я не хочу бути [злою]… Мене лякає, що це ще на п’ять років… І я прекрасно розумію, що дуже хочеться додому, але вже не так, як на початку, у 2014 році – повернутися та жити там… Мені нині дуже лячно, що ми ніколи не зможемо повернутися [до Луганська] з почуттям безпеки за себе… Але я готова поїхати туди й усе відновлювати, можливо жити там мені буде проблематично, оскільки життя показало, сусіди бувають різні… І я все одно вірю в те, що люди у більшості своїй все-таки добрі. Тільки доброта не завжди допомагає у важких ситуаціях перемогти якусь таку ненависть, напевно».
Матеріал підготовлений: Наталія Каплун для «Восток-SOS»
