Ольга Дмитріїва (ім’я респондентки змінене з міркувань безпеки) – шістдесятишестирічна жителька міста Гірське Луганської області, до початку війни у 2014 році – музична працівниця дитячого садочка. Працівники Восток SOS познайомилися з нею ще в 2019 році, коли документували воєнні злочини на Сході України.
Влітку 2016 року, намагаючись пішки пройти з Гірського до сестри в Первомайськ, я підірвалася на розтяжці. Пам’ятаю, як ногою зачепила за щось на зразок струни прямо на залізничній колії, а отямилася вже в лисичанській лікарні, де була прооперована. Повернутися на улюблену роботу після поранення вже не змогла, бо частково втратила слух і рухливість пальців руки. Також психологічно було дуже складно – через звуки вибухів і обстрілів в мене бували панічні атаки.
До 2022 року мій стан стабілізувався: я залишилась у рідному містечку, періодично проходила лікування в стаціонарі. В мене було все необхідне щоб радіти життю: власне житло, родичі, друзі, добрі сусіди, багато знайомих, бо Гірське невеличке місто, де майже всі знають один одного.
Про початок повномасштабного вторгнення 24 лютого я дізналася з новин по телевізору. Стало надзвичайно страшно, потім зрозуміло, що це реальна війна.
Ще пару днів в Гірському було тихо, втім разом з сусідами з першого дня ми почали готувати підвал: принесли електричній чайник та пічку, позносили стільці, старі ковдри, пледи, зробили спальні місця, запаслися питною водою.
Десь 28 лютого воєнні дії дійшли до нас, в Гірське, і тоді вже ми спустилися в підвал. Дуже страшно було не тільки через вибухи довкола: запасів їжі залишилось зовсім небагато. Я думала, що ми помремо з голоду, як я цього боялася, не можу передати! Думала, що ми не виживемо.
У підвалі я була найстаршою, інші люди – молодь. Я запитала, чи є в них продукти і з’ясувалось, що вони звикли купувати на один раз, готувати й з’їдати, а запасів майже не робили. Мені від того стало погано. Людям приходили гроші на картку, але картку не можна порізати й посмажити на сковорідці.
Продукти ми збирали докупи, готували з них страви, а потім потроху ділили та роздавали між собою. Підтримували один одного, намагались якось веселити.
Загалом, дуже складно жити в такій екстремальній ситуації: всі звикли до зручностей, звикли що є світло та зв’язок, ти поговорив і живеш далі спокійно. А так нічого немає: у підвалі темрява, горять свічки, ліхтарики сідають, батарейки закінчились. Багаття палити не можна – дихати нічим. Підвал глибокий, у нього набирається вода. Пізніше сусіди розповідали, що виносили та виливали воду відрами, бо ґрунтові води почали підніматися. Загалом, без підвалу там життя б ніякого не було, абсолютно. Ніхто не витримав би.
А ще, поки я не виїхала, був випадок: буквально в 5-7 метрах від мого будинку розірвалася бомба. Побила все дуже близько, перебила стовп, по якому проходив електричний кабель до гаражу. По боках стовпи тримали рейки, які були вкопані в землю, їх бомба теж перебила, як відрізала. Я ще не бачила такого: все в іскрах, за стовп і мови немає, рейки понівечені.
Пізніше почали підвозити гуманітарку і стало трошки легше, але мене не відпускав страх через обстріли. Всього я пробула у підвалі 34 дні – це дуже складно, нестерпно важко та страшно, у мене вже ноги не ходили, зникла мова. Молодь мене тягала в підвал та з підвалу. Я плакала, трусилася, говорила: «Я їхатиму. Я вже тут не витримую».
Тоді вже вирішила, що треба чимскоріш евакуюватися. Пішла додому збирати речі, а згадати що саме потрібно не можу – така налякана була, що мені по телефону знайома диктувала список речей, які потрібно взяти з собою.
4 квітня я пішла на евакуаційний автобус, який подавали до місцевого ДК. В той день було багато бажаючих виїхати, наш автобус був переповнений, але доїхали ми до Краматорська без пригод.
Вже на місці нас зустріли волонтери, допомогли зорієнтуватися, підтримували, піклувалися. Я бачила, як у потяг переносили лежачих хворих, немічних стареньких – нікого не забували. Немобільні люди навіть пальцем поворушити не можуть, тільки сльози ллють, а їх вантажать, їх рятують – таке піклування, це щось неймовірне! Це такий подвиг!
Ніхто достеменно не знав маршрут, яким ми поїдемо. Провідник тільки казав, що вони тримають зв’язок із військовими: якщо є дозвіл – їдемо, якщо немає – стоїмо, чекаємо.
По дорозі мене ще дуже зворушила одна деталь: у Полтаві провідник нам сказав, що ми можемо вийти на перон і нас погодують пиріжками. Ніхто чомусь не наважився, а мені стало цікаво. Я пішла і була вражена: діти пригощали нас пиріжками, принесли водичку, якісь судочки з картоплею, з грибами, боже мій. Я роздала всім іншим, ми їли ці пиріжки та запивали сльозами – усі плакали. Боже, ми не кинуті, ми комусь потрібні, про нас подумали, як це так! Якесь таке загальнонародне горе, трагедія, яка торкнулася всіх: багатих, бідних, і всіх вона торкнулася серйозно.
На ранок ми доїхали до Львова. Там мені знову допоміг волонтер на ж/д вокзалі взяти квиток до Ужгорода. Наступного дня я була вже на місці.
Поки я живу в Ужгороді, далеких планів на майбутнє в мене немає. Живу собі, радію: тут тихо, як в раю, спокійно, всі допомагають. Я дуже вдячна місту та його жителям за гостинність і допомогу.
Історія Ольги Дмитріївої про численні порушення правил ведення війни, зафіксовані у статтях 8 (b) (іі), (v), (xx) Римського статуту, а саме:
«іі) умисні напади на цивільні об’єкти, тобто об’єкти, що не є воєнними цілями»;
«v) напади на незахищені й такі, що не є воєнними цілями, міста, села, житло чи будівлі або їхній обстріл з використанням будь яких засобів»;
«хх) використання зброї, боєприпасів та техніки, а також методів ведення війни такого характеру, які призводять до надмірних пошкоджень або непотрібних страждань, або які є невибірковими за своєю суттю в порушення норм міжнародного права збройних конфліктів».
Хоча Римський статут досі не ратифікований Україною, втім абсолютна заборона нападів на цивільне населення, цивільні будівлі, застосування зброї невибіркової дії тощо зафіксована в Женевських конвенціях та звичаєвому праві війни, що є обов’язковим для виконання усіма арміями світу. Війна має правила, й невибіркові обстріли міста Гірське є брутальним порушенням цих правил.
Нагадуємо, що Восток SOS з 2014 року займається збором інформації щодо воєнних злочинів заради забезпечення правосуддя. Якщо ви стали свідком або жертвою воєнного злочину, повідомте про це документаторів Восток SOS. Ми віримо, що воєнні злочинці обов’язково будуть покарані!
Повідомити можна за телефонами:
+38 099 297 64 34
+38 099 736 42 41
Або надіславши свою історію на пошту: [email protected] чи у чатбот в Телеграмі @documenting_vostok_sos_bot
