«‎Ця баклажка — цінніша за всі мої речі!»

З Авдіївки до Покровська — автівкою, з Покровська далі — евакуаційним потягом. Щодня він слідує до Львова, тривала зупинка — у Дніпрі. Тут виходять люди, яких чекають у столиці, в інших містах, або ті, кого ніхто ніде не чекає, або ті, кому потрібна медична допомога.

Один із вагонів — спеціальний, в ньому їдуть маломобільні люди або особи з інвалідністю. Ангеліна Олександрівна залишалась у вагоні сама, коли її побачив волонтер Восток SOS. Пані з такими даними у списку не було. Літня жінка не знала, хто саме вивозив її з небезпечної території. В Дніпрі, як і будь-де, її ніхто не чекав. «Ви ж мене не кинете?‎», —  спитала жінка в окулярах. Жодна людина не залишається самотньою на платформі, тож координатори евакуації прийняли рішення розмістити Ангеліну Олександрівну в Центрі тимчасового перебування маломобільних і людей з інвалідністю.

Дорогою до центру пані Ангеліна кілька разів питала: «Де моя водичка? Чи вона не пропала?‎». Йшлося про п`ятилітрову баклажку: волонтеру довелося щоразу показувати її, щоб заспокоїти бабусю. На місці жінка передусім схопила той бутиль, ніби цінну річ.

Діточки, ця баклажка — цінніша за всі мої речі! Все хай пропаде, а це — збережіть мені! Це знаєте що? Це ж не просто так вода. Це свята вода з Авдіївки! 

За три дні ми знову зустріли пані Ангеліну на центральному вокзалі Дніпра. Вона бадьоро чимчикувала пероном, звісно, з тою самою баклажкою. Води стало десь на третину менше. Авдіївська бабуся потрапила в обійми італійських журналістів: кореспонденти впізнали симпатичну жінку, що бачили її під час евакуації. Вона тоді впала в око фотографу і стала героїнею репортажу.

Того дня бабуся «‎свята вода», як її прозвали волонтери Восток SOS, потягом попрямувала до Хмельницького, у заклад санаторного типу. І головною річчю в її багажі був бутель з водою.

Новини